В нашій країні заведено боятися своїх охоронців. Нашу міліцію, яка нас береже. Це ненормально для нашого народу, але для нашої (себто насправді чужої) країни це цілком. В нашій країні нам не тільки люб’язно дозволено жити і не гавкати, а можна навіть тихцем вважати її таки своєю і чисто для сміху мріяти про своє в ній панування – чим би хахли, мовляв, не тішились…
Такі сумні реалії, аж такі сумні, що аж нереальні, дісталися нам у спадок від великої Расєї, родіни сланоф і кагебістів у цивільному. Я не надто люблю каву. Але дуже люблю її запах. Ми стоїмо у великій залі з картонними стаканчиками дорогезної вокзальної кави. Десь тут, поряд з нами, ходять вони. Не слони, на жаль. Для нас це вже ранок, а для когось – іще глупа ніч, але вони уже готові. Ми допиваємо запашну (таки запашну) каву з коньяком і їдемо на Майдан.
***
А метро я люблю. Не лише його запах, але і його швидкості, його ненатуральне світло, його контрасти – між світлом станцій та темрявою тунелів, між летючими поїздами та повзучими ескалаторами, люблю цей слабкий, але непереможний страх, що жетоноприймач (чи як він там називається) турнікета не спрацює і мене затисне між двома залізними щелепами турнікета, а він буде щиритися і підморгувати мені своїми чисельними червоними і зеленими очиськами. Люблю острах, що той, хто стоїть переді мною на ескалаторі, не зійде з нього вчасно, і я наштовхнуся йому в спину, хтось – мені в спину, і так далі, аж до верху. Або до низу. Люблю вдавану розслабленість, що охоплює, коли тихо повзеш собі вверх-вниз цими зубатими сходами. Люблю раптом вириватися десь на Героїв Дніпра чи на Лівобережній, чи як вони там, на світло денне з пащеки цього темного змія, люблю, коли раптом двері відчиняються з неочікуваного боку, люблю, як пачками завалюються люди, торби, обличчя, пальта, дипломати, чемодани, кепки, рюкзаки, спресовані в одну масу, як запіканка, на Вокзальній, і як так само на Вокзальній вивалюються, щоб вже за кілька секунд з запіканки перетворитися на окремішні істоти і далі розповзтися по своїх станціях/потягах/вагонах/маршрутках/спальних районах. Київське метро, підземне місто зі своїми законами, там інше життя, там особливі запахи. Ні, особливий запах. Колись там було оранжево, як і всюди тоді в Києві, і всі були братами, і всі були запіканкою, і міліція була з народом.
Ми їдемо в метрі з молодим хлопцем. В нього під курткою і светром футболка з Бандерою і логотипом Криївки на рукаві. В метрі, як завжди, тепло. Тепер уже не пригадую, чому, як і коли я так часто бувала в Києві. Посольства? Візи? Конференції? Якось в мороз, в аквамариновій куртці з жовто-червоними нашитими стрічками а-ля гуцули, я купила в переході оранжеву шапку, десь і досі вона є. Як завжди, мерзли ноги – аж до невідчуття їх. Німецьке посольство, всілякі принизливі процедури, суто німецький офіціоз (принаймні є такий стереотип про німців) вкупі з постсовєцьким хамством і самодурством – суміш дивнувата, цементуюча, і здається, що змерзлі до того ступні не гнуться уже зовсім, аж тут – метро, теплий подих підземелля, і відчуваєш щастя просто від того, що можеш рухатися і, скидаючи шмати бетону і криги зі щік, можеш посміхатися цим незнайомим людям, їхнім волохатим комірам, жорстким тканинам їхніх пальт, шарудінню курток, страшним щелепам турнікетів і зубатим сходам. Ще недавно ми всі були тут запіканкою під абрикосовим варенням.
***
Шість років потому ми виходимо з метра на Хрещатику. Ще зовсім темно. Світиться міськрада і ліхтарі уздовж Хрещатика. Під ліхтарями проїжджають один за одним сірі лискучі автобуси, великі й ошатні, схожі на веселих, добрих і скромних китят. Хлопець з Бандерою під светром зауважує, що це міліціянти. Майдан обставлений автобусами з усіх боків, навколо Європейської площі поряд з автобусами-китятами стоять також лази з чорними шторами, білі таврії і традиційні зелені уазики з написом «кінологічна служба». Ух, вони і песиків привезли! По периметру Майдана і Європейської площі від Українського дому з одного боку і до готеля «Козацький» з другого стоять мєнти. Вони були би дуууже схожими на термінаторів, якби не одна емоція, що таки була присутня на їхніх… обличчях? – зверхність.
Ми обійшли Майдан поза їхніми рядами. Під поштамтом їм давали вказівки люди в формі і в цивільному (СБУ-шники? ті, що б’ють бандуристів, поетів і композиторів до півсмерти під міськрадами обласних і районних міст заходу, центру і сходу?). Їм ще довго чекати на наш вихід, попереду цілий день. Встане сонце, заллє Хрещатик і Майдан, київський люд виповзе на свої дорогоцінні роботи, а не-київський – на свої ще більш дорогоцінні роботи, хтось буде фотографуватися верхи на Мамаї (ой ні, сьогодні не буде – там же все оточено), труїтися в макдональдсах, вештатися по Петрівках та Узвозах, завалюватися з голодними очима в Пузаті хати, нестися в метрі, лякатися авт, задирати голову, щораз хапатися за фотоапарат і кишеню з грошима… а вони вже тут, вже мусять чекати, в бронежилетах, з дубинками, в камуфляжах, з гіпсовими обличчями і слюдяними очима, і винні в тому МИ, ми і більше ніхто.
Колись було модно дарувати їм квіти, а вони на це посміхалися з-поза своїх блискучих щитів. Колись вони були просто хлопцями, такими, як ми, тільки в спеціальних костюмах. Тепер вони виросли, справжні мужичари. Вони розповзаються зі своїх автобусів в різні боки і займають всі провулки, прилеглі до Хрещатика, щоби ми не дай Бог не почали революцію, про яку кричали десятитисячною колоною.
***
Колись міська влада забирала у нас приміщення. Масна пика заступника мера криво посміхалася. Ну що ж, він досяг свого. Колись, роки за два до того, мер, зайшовши до нас привітати з ювілеєм бандерівця, що за примхою повстанської долі опинився в Нікополі, столиці козаків, весело кинув: «Прівєт, хахли!». Сам він із богообраних. Його маснопикий заступник завідує у нас культурою, і йому було дане завдання цей хахляцький притон ліквідувати, застосувавши свої, культурно-завідувальні, важелі. Маснопикий сварився з нашою найголоснішою крулєвною, і вона його, видно, вкрай вивела. Над ним – богообраний мер зі своїми вимогами. Під ним – ця сварлива мадам, за якою стоять гнівні хахли з повними пазухами каменів. Маснопикий довго думав своєю довгою головою, аж щоки червоніли ще яскравіше, доки не додумався.
Одного дня він, нікому нічого не сказавши, прийшов з міліцією і якимись братками. Міліція і братки разом, як і водиться, виламали двері. Маснопикий стояв і потирав сарделькопальцеві руки між верб, насаджених нами при вході.
Набігли схарапуджені патріоти. Мимо проходив новоспечений отаман якогось із козацтв і криво всміхнувся. Достоту, як маснопикий. Тоді ми ще не знали, скільки крові він нам незабаром поп’є.
Хтось із суворочолих патріотів щось доводив молодикам із міліції. В розмові виявилось, що братки – насправді звичайнісінькі ветерани. Афганістану. Роком потому їхній головний, головошиїй гоп в шкірянці, щиро дивувався:
– Раньше всє билі савецкіє, а тіпєрь нацианалісти павилазілі…
Це після того, як витер ноги об національний прапор. Достоту, витер ноги. Прапор валяється на підлозі перед дверима замість хідника.
А міліція тоді єхидно кривила вовчими пащеками – мовляв, догралися, хахляри?! Шкіра на їхніх мармизах поїджена вітрянкою і щедро почервлена ще-підлітковими вуграми. Хлопчики, що не встигли стати піонерами, бо Союзу вже не було, коли вони вперше взяли в руки підручник історії.
***
Є, звісно, і старші. Такі, наприклад, як у поїзді. Коли ми їхали з Києва – все далі від заполонених міліцією прихрещатицьких провулків та китовидних срібних автобусиків, ікол вівчарок кінологічної служби, броньованих курток, резинових дубинок, наморщених чіл, зашнурованих берців, касок чи шоломів, як воно там у них правильно називається, скляних поглядів. За день ми намерзлися, накричалися про революцію, зеків, лад, свята, мертвих і живих ворогів, і ввечері пришкандибали з різних вагонів поділитися враженнями. Невідь-звідки виринула брита голова залізничного мєнта. Взагалі, їх було двоє, але перший, довший на зріст і з тупішим поглядом, був особливо доблєсним, так що другого на його фоні і не було помітно. Йому не подобалось, що ми з інших вагонів. Деякі з нас заперечували, тобто, заперечували всі, але кожен по-своєму. Одні примирливо посміхалися, інші корчили дурачків, треті мимрили собі під носа всілякі дурнуваті звинувачення, четверті плаксиво просили пояснити. Мій герой, розлючений ще до поїзда фельдфебельською поведінкою – до речі, того ж новоспеченого отамана якогось із козацтв – припирав бритоголового мєнта до стінки інтелектом, досвідом, та й просто спостережливістю, і можна було би виграти цю нехитру битву, якби бритоголовий був, власне, не мєнтом. Бо спочатку він з істинно гопівською гідністю викручувався, а невдовзі завопив, що ссадить нас з поїзда і натравить смілянських колєг. Я чула від мого героя, що смілянські колєги нашого бритоголового друга – найсправедливіші, найсердечніші, найдоброзичливіші зі своєї породи, тому наш опір на тому і згорнувся. Я повела мого героя спати на його другу полицю – як раз перед смілянською станцією. Імені Шевченка, до речі.
***
Один з козаків новоспеченого отамана, вайлуватий, з заплилими очима, товстим задом і пухким черевом, весь консистенції розмороженого холодцю, безробітний, малограмотний, який постійно проситься говорити російською, що, втім, теж йому нелегко дається, як і будь-яка мовленнєва діяльність, одним словом, молодий і перспективний юнак, колись теж був колєгою смілянських добродіїв. Працював в залізничній міліції. Вже не працює, бо займався здирництвом. Він не з тих, хто вміє швидко орієнтуватися, прикидатися, грати, викручуватися вужем. Мабуть, коли його притиснули, він розколовся відразу, точніше, луснув. Можливо, цей прикрий випадок також додав йому підлости, якою його і так щедро нагородила природа. Колись він зайшов у генделик, де сиділи його шкільні друзі. Шкільні друзі пили пиво і замовляли музику в автоматі. Холодцеподібний козак їхню музику не вподобав і викликав братів-міліціонерів. Ті приїхали з дубинками і побили шкільних друзів козака. Козак помстився ворожому оточенню за всі ті рази, коли йому доводилося вимагати бабки, а вороже оточення бабок давати не хотіло, а натомість ще і нажалілося козаковому міліційному керівництву. Бідний, бідний хлопчик. Колись він мав конфлікт з моїм героєм, власне, не конфлікт, але хтось знову нажалівся на козака його отаману. Козак поговорив з моїм героєм. Цього разу він не просився говорити російською, а просто покрив мого героя добірним матом. Згодом на адресу моєї прописки, де живе моя бабця, разів 7 приходило кілька молодиків, які шукали мене. Видно, козак розумів, що просто словами, хай навіть матюччям, хай навіть добірним, помсти не здійсниш, і хотів заманити у пастку мого героя, але потім якось забув.
Кажуть, один з його шкільних друзів, побитих міліцейськими дубинками в генделику, досі лікує відбиті печінки.
***
Маснопикі, бритоголові, богообрані мери, вовкощелепі, холодцеподібні, новоспечені, залізничні мєнти, ветерани Афганістану… що змушує вас жити по-скотськи? Чи не та пропаганда крутости, чи не та політика позірної толерантности та прихованого розбрату? Чи не те розбещення, бруд і насильство, про які волають на кожному розі?
Гниле сім’я в ґенетично зміненому ґрунті вашої свідомости дало погані плоди. Страшний урожай. Радіаційні виплоди. Біологічні покручі. Як то треба було травити ваших батьків і прабатьків, щоби ви виросли такими! Щоби ви назавжди випали з поля зору ще-здорових селекціонерів. Щоби ваше нутро своїм мертвотним диханням заражало ще-чисте повітря тим, хто досі дихає життям. Хто перевернув цей світ?
***
В нашій країні заведено силу-силенну страшних речей. Та, мабуть, не все так безнадійно, поки хтось любить метро і каву. Ми ще бачимо свої язви – на відміну від ситої старої доброї Европи.
Наші вовки ще відкрито скалять ікла, і за їх тьмяним блиском їх ще видно у пітьмі.
