Бува,
бере мене тривога,
коли раптово зніметься з-понад дороги
у надвечірнє небо
велика шаблекрила сіра птаха,
сполохана відвертим світлом дальніх фар,
сіра, як міль, пекуча, мов пожар,
і зникне в голих кронах
непофарбованих вапном дерев;
бува, зачуєш в нутрощах машини тоскний рев
– коли торкаєшся колесами ще білих
плям уторканого снігу на асфальті –
і враз висмикує з хиткого сну,
кургани, а навколо все кургани,
і відрухово розчахаєшся снігам,
летиш за вітром, помежи думками
і між сигналами мобільного зв'язку,
над океанами, минаючи солоні бризки,
виплутуючись з марева гірлянд,
залишених після Нового Року,
і, змерзла, опиняєшся – нівроку –
в своєму кріслі поруч водія,
стискаєш теплу рідну руку.
