Так земля відступає і знову маячить на прузі,
сині смуги драґлисті, з них світла – вода чи обман –
не вгадаєш, не стишиш ходи, а хлопчата безвусі
пропливуть між сітьми, попливуть собі в океан.
А за ними дядьки, а за ними діди і мужчини,
а чорнóта землі підступає під горло, і все ж
їм немає початку й кінця, і немає їм меж.
Виринає і тоне коса, і на жур тополиний
накладає зелені стібки безгомінна весна,
а Перуниця помежи вільхи іде мовчазна.
