І приходиш у сутінь знов,
наче спомин, зеленим тигром,
і ковтаєш моє вікно,
крізь яке ти мене давно
викрав.
І приходиш посеред дня,
як зрадливі вологі брості
шелестять тобі навмання,
а холодні щавлі повнять
постіль.
У малиновій хащі стих
білий усміх і білий спокій,
як тоді ти мене гостив
і втирав мені від роси
щоки.
А під стріхою, в густині
повнотілих пахучих тіней
плакав сум в голубій свитині,
і ставали тіні тісні й
сині.
І коли ти приходиш знов
і приносиш червоні груші,
кожна груша паде на дно,
кожен рух устає снопом
дужим.
А в'язати снопи мені,
бо в малиновім затінку – мати,
де при теплій і шерхлій стіні
зеленющо горить у півсні
м'ята.
