Сподівання весни

Не чекай на весну, за століття й весни не стало,
за віки на повіки упали льоди і не тануть, хоч плач.
Мигдалі розцвітуть, але кинуться в хащі навскач,
а тоді їх гукати, і битися, й плакати мало.

А за димом розлючено стогне гора і ковтає овець,
бо летять звідусіль пелехаті роздмухані вівці,
і так біло від них, що уже пізнаєш їхні лиця,
аж гора від безсилля пірнає лицем навпростець.

Там юга підіймається, замість весни й мигдалю
будуть птáхи розносити стиглі пір'їни печалі.
Тільки ранок кує, тільки з трав виростають посталі – 
там де трави, дивися, сплітаються туго у жмут
і на груди сідають краплинами пізніх конвалій.