ще один потяг з брунатним гуркотом
випорсне із пітьми – тої трухлявої пітьми,
що обіклала все довкола
на дерев'яний перон виходить,
чорні хлані минаючи,
Солом'яна панна
кажуть, то місяць скинув її, вощану,
з найглибших западин небового днища,
і тому її волосся таке схоже на
пір'їсті нічні хмарини,
а посмішка її така вільга
але вона ховає коси під капелюшок,
і губи ховає під капелюшок
кажуть, у неї нема лиця,
кажуть, її голівка – кукла
пшеничного хліба, а плесна її –
латаття
– Солом'яна панно, Солом'яна панно,
це ти щоосени запалювала свічки
каштанових дерев уздовж тої дороги,
що кульгає на лівий бік? –
покотом за нею слова-апельсини
– чи не ти це пекла вергуни
по той бік Дніпра, аж летіло мливо
до самого Чорного моря?
– чи не ти це встромляла маки як ножі?
– чи це ти мандрувала у паркому зимовому
вагоні, а по животі тобі котилися зорі?
чоловік у сумирному однострої,
тонкий як рейка, лягає ниць
на гарячу тужаву землю
Солом'яна панно,
волосся тобі світле,
думки тобі темні,
руки твої світять,
очі твої – виноградини
десь тут нишпорять твої хорти,
бо ж ти споконвіку ходиш із хортами,
хорти пошукують холодне молоко
– а тепер нанесла кіптяви,
нанесла в пелені зелених олив.
чи це ти розхитуєш береги вокзалів?
старий ліхтар заклякає і не дихає
через вибите зелене скельце, бо
Солом'яна панна повагом зводить голову,
темну і тверду, як голівка сірника,
ось вуста,
ось гострий краєчок вилиць:
– з чим ви прийшли по мій хліб? –
голос її – синій кисіль, –
житній я віддам за терпіння,
пшеничний – за безмисність,
а отой буханець на хмелю
віддам тому, хто вполює моїм хортам
синьооких перепілок
ніч зробилася пасльонова,
між її цівками протуркотів потяг,
гружений
земляним горіхом
