І алея незгойна, і краю не видно,
і дорога пуста – лиш обличчя дерев,
а панничка сапфірову сукню вбере,
а панничка на овиді селезня витне,
буде їй оберег.
Бо алея німує, тополі незрушні
не вчувають авта і летять крізь авто,
тільки пасмуги білі – і сам пан Ніхто
з-за керма устає, неосяжний і тужний,
і скидає сто втом.
А панничка глядить, чи немає просвіту,
чи опали із неба додолу степи.
І вікно таке синє уже півдоби,
наче повідь і плив, наче цокають слідом –
селезневі дзьоби.
