Peter Finch
I
I
У Вельсі жити – це постійно чути
давно обридле вічне мурмотіння
з тих Ділан-Томасівських ЕЗОПеревтілень
в численних розмаїтих маскуваннях.
У Вельсі жити - це постійно бути
годованим тимсамими словами
разів по шість найменше кожен тиждень,
- Це бути геть задовбаним отими
балакунами-мрійниками з Вельсу,
Живеш у Вельсі, - то тобі розкажуть
про невимовний біль жахливого заслання,
коли заїхав від домівки так далеко..,
(що повернутися назад за день спроможний).
І вівці, вівці все... Валлійські вівці.
Ті чортові вошиві вівці,
яких женуть все тими ж пагорбами
численними віршів рядками,
з тих, що говорять про одне й те саме.
У Вельсі жити – це любити вівці.
У Вельсі жити – це боятися драконів.
II
Переживаєм Історію знов...
Все оплакуєм втрачений спадок Батьків.
Тільки сліз вже немає давно, -
Очі смутком повиті з печалі віків.
Наших Пращурів спадок... у світ
про красу давнини промовляв
він крізь землю в борознах долоней сільських,
в алкоґольнім тумані притулку шукав.
Наша Спадщина... якось умить
різким зойком пройняла цей світ
і злетіла в повітря у Божий той час,
поєднавши наш Вельс з Виром Всесвіту враз.
Спадок наш, перервавши зі світом зв’язок,
Помертвів.., та утім, він, однак,
Спромогався все ж жити.
Є й досі. – Це так!
Наша Спадщина є!
І Вона не дає
зрозуміти нам те, що пора
вже затямить: “сьогодні” не стане ”вчора”.
Й коли мовиш про МОВУ, що вигнана в ніч,
- як-то швидко дратується світ:
невдоволені корчі пихатих облич
та той вічний байдужости лід...
Де ще є краєвиди такої краси!
Придивися до Вельсу як слід.
Знаю, мусять повстати нові голоси,
- молоді, що розбудять Наш Міт!
Бо не може ж так бути, щоб Кимрія в тиші
вічно вівці ганяла у сутінки... лише.
