Закінчується епоха Риб. Шалена, темна, фанатична, облудна епоха. На білій «Таврії», що їхала перед нами, значок, що позначає цю примару, почвару, оману, цю непереможну міць релігійної твердолобости, цю зашореність, цю химеру Залежности, Улягання і Пригноблення. Схематична синя рибка, а в ній, як матрьошка, така ж, тільки червона. Велика холодна риба риба з’їла гарячу сонячну рибинку. Або так – до розсудливої рибини прилипла нахабна і запальна прилипала. Або ще інакше – маленька рибка з палким серцем витворила навколо себе силою почуттів Великого Холодного Друга. Як би там не було, «Таврії» поступово зникають як вид, а з ними і рибні ознаки.
Прокинувся іcландський велетень Іртанйоколларфьоддсу, Той, чий подих зупинив розмірений рух літаків німецьких Люфтганз,автрійських Остріан Еарвейз, Брюсельських авіліній і навіть зміг вплинути на розклади українських Дніпроавіа та кенійських Батуна У. Розливається нафта і хлюпає на берег важкими темними хвилями, викидаючи на гальку горічереву рибу (знову рибу!). Цвіте вода у водосховищах Великого Лугу, під якими поховано історичну пам’ять, і якби не зелений колір, то можна було б успішно уявляти себе жителем узбережжя Флоріди або Місісіпі.
Втім, це ще не показники розкладу епохи. Я нічого не маю проти Риб як сузір’я, Риб як знаку Зодіаку або риб у вигляді суші або в якості сушених дніпровських бичків. Проте Водолій мені все ж подобається більше – це у мене суто суб’єктивне, бо я сама Водолій, крім того, епоха Водолія передбачає не просто Віру, а й Віду, і мені, як Водолію і логіко-інтуїту (на відміну від етико-сенсориків), це вкрай важливо.
Мені, такій, як я є, вкрай важливо, чи буде тривати час емоцій, страху, кохання, згуби, шалености, відчаю і одчайдушности, скільки він буде тривати і коли він закінчиться. Мені уже мерехтить в очу блакитне сяйво глибоких вод Самозаглиблення, наді мною височіє біла скеля повсюдного Самовдосконалення з незлічимими стежками догори, гротами, соснами поміж каменю, священними джерелами, помилково названими на честь варвар, амвросіїв та інших т.зв. чудотворців. Я уже чекаю тої благодатної пори, коли не треба нікого переконувати, шукаючи різних аргументів для різних варн. Я замріяно вдивляюсь у майбуття, в якому кожен ходить не з ліхтариком, спроможний вгадувати в темних довколишніх образах лише те, що вже бачив. Майбуття, у якому явний світ, рай земний, з усіма його ялівцево-сосновими запахами, з його вогкістю, чудом великого вранішнього світанку, преріями, пальмами, білими пісками, сніговими барханами, легкістю облаків, пишнохвостими білочками і розпашілими кавунами, прозорими камінцями, зеленуватими плесами лісових озер, терпкістю дрімучих гір, залитий, ні, радше заллятий високим сонцем, і не доводиться грати, додумувати і мріяти про щасливе потойбіччя. В такому світі – насолоджуйся, хай стиха течуть сльози щастя, всотуй кожною порою кожну пору цього щасливого часу, радій, що живеш, і ще так багато всього попереду, і не треба намацувати кожен новий крок. І блакитне сяйво безмежних вод. І золоті промені високого світила протинають ласкаву воду.
Достоту, ми є однією з тих мудрих націй, котрі вміють заплутатися так, що не розв’яжеш. Ех, велична, темна, загрозлива, слизька епохо Риб, ти перевернула наш прапор, сяючий щастям взаємної любови сонця і води, і спрофанувала його до не менш живописного, але безжіночного дуету неба-пшениці, або, за аналогіями з християнства, отця-сина.
Ех, підступна, захоплива, пишна епохо Риб, це ти, зі своєю любов’ю до інтриг, зі своєю сліпою недо-вірою й не менш сліпою недовірою до того ближнього, якого заповідано любити, скаламутила мізки, переплела долі, зав’язавши купу мертвих вузлів з людських життів і життів народів, націй, рас, як хустинки на деревах (мабуть, щоб повернутися), ти нав’язуєш ідеї облудні, улесні, жахкі, сяючі, миготливі, величні, крихкі, брудні. Але як тобі це вдається, велика Рибо? З яких надр своїх болотистих океанів ти винесла на пловниках та поміж зябер цю нафту карм своїх попередніх життів, якою тепер залита зокрема Мексиканська затока? І головне – чим винні ми, що в твої океани замість чистих річок стікає їдке чорне золото?
Історія цікава штука. Цілі імперії занепадають, замість них постають нові мега- або недо-держави. Завжди хтось із кимось сперечається про історичну пам’ять. А вона така – або є, або нема. Щастить тим народам, психічні показники яких дозволяють їм тримати в народній пам’яті купу дрібниць – визначні бої, вкрадені території, кількість полонених, закатованих, репресованих. У них нема загублених у часі героїв, у них не крадуть народну самоназву, у них не вітають завойовників салютами і назвами вулиць середмість. А може, і не щастить. Може, вони тихо тліють від своєї болючою пам’яти, а щоби не тліти, мусять діяти – горіти, спопелятися і запалювати нові покоління. В будь-якому разі, вони таки забирають назад свої колись загарбані чужинцями території, вони ставлять пам’ятники своїм героям і не бояться славити героїв чужих, якщо вони на це заслуговують, вони так само стоять з навушниками в метрі, але слухають принаймні також і своє. В них нема бажання доводити, що хтось гірший чи кращий за них. Вони знають собі ціну. Вони завжди були такими. Їм не доводиться пояснювати, що зробило із них, колишніх людей, плазуватих, хтивих, хижих, туполобих тварюк. Їм не треба з останніх сил напружувати жили на шиї, аби вистромити замучену, одурену, знесилену, але все ще думаючу голову з великого гидкого риб’ячого міхура.
Але чи відомо їм, чи здатні вони на щастя споглядання Красоти?
А тим іншим – відомо? Тим безпам’ятним рабам, як назвав їх один прозаїк з найпоетичнішою в світі душею? Тим, що згубили не лише події, вірші, імена, цифри, обличчя, території, але й мелодії, інстинкт самозбереження, культуру спілкування, душу, мову. Тим, на кого тема національностей, народностей та самоідентифікацій діє, як на бика червона ганчірка. Тим, хто колись і був биком, а став шиплячим гусем, який кидається з дурнуватим лопотінням крил на червоні шкарпетки. Тим, хто не вірить ні собі, ні в себе. Поодинокі представники щось доводять у мегафони в серці площ та на майданах кнайп. Ех, епохо Риби, огидна і смердюча, як базар, на якому народився твій вірний син, Жан-Батист Ґренуй, вражаюча у своїх перебільшеннях, як тіло Ґрегора Замзи, абсурдна, як паризький клуб-унітаз, таємнича, як п’ять хлібин і дві рибини, догідлива (ех, немає в українській мові подобострастія), як миття ніг пишним волоссям, жорстока, як розпечені металеві стіни, прекрасна, як нерозумно-дитяче кохання італійських підлітків, романтична, як далекі незнані острови, нелюдська, як ноги, прив’язані до двох нахилених дерев, драстична, як алмази Південної Африки, золото Аляски, уїкенд на одній із сусідніх планет!.. Красива, страшна, печальна, слизька, істерична Риба.
Риб’ячою лускою покрито весь світ, який ми пам’ятаємо. Найдальші закапелки пам’яти і старі манускрипти вказують на те, що був колись світ, в якому не було Риби. Світ дитячий, світ веселощів і філософії, світ майже наскрізь метафізичний і тому майже наскрізно прозорий, світ не прозовий, наскрізь поетичний, світ просвітлений, освічений і освячений, ласкавий, як Чорне море в серпні, і протятий, як воно, до глибин золотими променями. Ночами цей світ мусив так само, як Чорне море, світитися срібними підводними зорями, і так само нашіптувати свої найбільші таємниці в уважні вуха, цілуючи принагідно береги. І так само, як Чорне море, мусив він надихати до пірнання в глибини, до колихання на своїх сяючих блакитних плесах, до споглядання білих скель довкола і мрій злетіти нарешті в це високе небо. Народжувалися трактати, пророцтва, діти, виростали піраміди, чудернацькі замки, мавзолеї, ідеальні міста, тепер заселені японо-американськими туристами та мавпами, складалися міфи і красиві легенди про минувщину та майбуття, точніше, про минуле і майбутнє, а насправді минулого і майбутнього не було, все робилося у вічності і заради ладу в цьому вічному світлосяйному світі. Тут приручалися коні і кішки, тут винайшли колесо, форму ідеального створіння Інь-Янь, яке вже потім, в нашу риб’ячу добу, стали називати єдністю і боротьбою протилежностей – за звичкою ділити, а не множити, сваргу-свастику, так негідно оббріхану начебто німою Рибою вже під кінець відміряного їй часу, тут мали своїх Богів і славили їх на стоунхенджах, кам’яних могилах, на скелястих островах, біля річок і рік, на берегах морів, на галявинах серед дібров і джунґлів, на світанках, в білій одежі, здіймаючи руки вгору. Боги посміхалися із своєї світлої вічности, і пронизували блакитні моря золотими променями. Хто ж знав, що в цьому жовто-блакитному світі на поверхню вирине велика хижа Риба, що вип’є море та проковтне сонце?..
Відродження у нас досі часто-густо нагадує механічне вторування. Ми хочемо повернутися в дориб’ячий світ, але в нас стерлося осягання сутности, і ми потроху відроджуємо лише схеми, алгоритми розуміння. Риб’яча діалектика міцно засіла в нас. Ми не віримо у спорідненість всього з усім. Ми виходимо на світанку на берег річки назустріч сонцю, у вишиваних сорочках, ми плетемо віночки і співаємо обрядових пісень.
Риба навчила нас грати. Гра, театр, бутафорія, це схоже на розмову чужою мовою. З одного боку, тобі треба висловитися, з іншого боку, це ніби і не ти говориш. Бо мова, а отже і мовлення мають бути природніми, непомітними, наче дихання, кліпання вій, слова мають приходити самі по собі і зненацька, як відчуття легкої прохолоди в вересні або перші пересичені теплом травневі дні. Все інше – гра. Все інше – постмодернізм, дурнувате перебільшення, вивертання старих сутностей заради нових форм, пересміювання, трагічна драма розбризканої лузкою душі.
Втім, виродження – це завжди зародження нового. Безсумнівно, розпад знаменує велика кількість різноманітних теорій і паралельних світів, які множаться зі швидкістю клітин тіла гідри. Безсумнівно, всі ці розвалини і напіврозвалини – материків, монастирів, палаців, тисячолітніх дерев, півстолітніх заводів, всі ці промиті мізки, весь цей бруд, вся ця мішанина дредів, татуювань, прапорів, сарі, всі ці багатогранні дрібні уламки налагоджених старих, ще дориб’ячих, культур, розкидані по світу, як дзеркало легендарної Снігової Королеви, необачно розбите пустунами-тролями, – все це сповзається докупи, переливається принадами, відбивається одне в одному, і так звані антагоністи часто виявляються так званими активаторами. Великий вселенський коктейль доводиться хлебтати всім з мільярдів трубочок, і комусь він подобається, а комусь ні, і на кожного своя психотропна дія.
Все спливається до однієї точки, як колись, я іще застала, біля віконця залізничної каси спливалася, розмазувалася, самоінтегрувалася порізнена юрба. Ми ще не беремо квитки, але уже готуємося випалити «дваплацкартнихнижніхнебоковихнебілятуалетуякщоможна». Чому власне два? А так просто, тому що одному скучно на довгому шляху.
На Купала, те, яке справжнє, бо виправдане досвідом і астрономією, те, яке 22 червня, те, коли найкоротша ніч, зібралося більше ста людей. І куди б вони не збиралися їхати, вони теж стали до черги в касу. А ще – купа цих – хай попсових! – передач про паралельні реальності і нелінійні світи, про явлені енергії, про матеріалізовані мрії і зреалізовані раї, про символізм і ефект метелика – змах різнобарвних крил, і над Атлантикою пронісся смерч. А ще всілякі політичні нереалії – згубність примусового змішування культур, катастрофи урядових літаків, заборони паранджі, яскравий жовтогарячий духовий підйом, придушений масивними семісвічниками і притлумлений вдачею Риби, підвішеної за зябра. А ще – і це радує і дивує найбільше, і це саме той коридор, той перехід-4 – неймовірний розвиток інформаційних технологій (тільки вони означують постання, тоді як інші - занепад), множення пам’яти на мільярдах загадкових майже мікроскопічних пластин, ущільнення колективного позасвідомого, позачуттєві переживання – це Водолій! це вже Водолій! Це він з-поміж сенсорного та інтуїтивного обирає інтуїтивне, віддає перевагу відчуттям над відчуваннями, це він мчить до невидимого, це він пропонує альтернативні ходи. Це перелом свідомости, про який варто було б написати окремо, так само важливий, як тоді, коли збирачі стали орачами (а може, тоді саме впертий Тілець поступився шукачу пригод Овну). Ноосфера повниться рухами і рушеннями, і Світовий Океан (як в одній з пісень Океану) мчить необорними темними хвилями до одного місця, до Пупа Зумлі, зливаючи в одне моря і окияни і річок волосся блакитне, і скоро він пронизливо вибухне стовпом джерельно-прозорої води – аж до сонця, ґіґантським фонтаном, і вода знову буде під сонцем, як їй і належить бути, просвічена і запліднена ним, і по тому настане весела багатоголоса тиша, так не схожа на агоністичні какофонії останніх скрипів застигаючих зябер, напоєне життєдайною вогкістю повітря дасть змогу розвинути заново могутні легені і знову мріяти про польоти.
А, іще – як же без цього! – нарешті буде винайдений фотоапарат для запахів.
