Це чорний замок з вищербленим серцем,
це птах із кам'яним багряним дзьобом.
Кому ти так ячиш із веж фортечних,
для кого ти чіпляєш пір'я сокола
на чорні вилиці, на вилиці старечі?
У патіо твоїх ледачі гуси –
мурзаті шиї, цегла стін зчорніла.
Це сміх твій – цей утробний хрускіт,
камінний прах – твоє священне тіло,
і в ньому сонна кров смолою гусне.
Веди мене у ніч, мене кошлату,
а я втечу, і десь у каменярнях
втішатимусь, мов утекла зі страти,
допоки не намацають ліхтарні
мій стан блідий, ребристий і крилатий.
Чи ти мене тоді захочеш знати?
