Тепер

любов любов
устюччя крише в горло,
з-між ребер
пнеться пишна лобода

але облиш тривоги, все одно
не втримати ясмин при брамі,
не витримати мідяниць опішних

мені засмага при твоїх
непогрішимих остроколах
паде на спину пасмами
                     ~
з любови ядом налилася шкіра
гірчить як на столі забута бринза

коли ти кратер темний і безмовний
коли я темна і бучна басоля

корови на рогах хитають хронос
корів хитають грицики із хроном

Вихід

Пожди, іще жерделі не лягли на дно хиткого міста,
іще не визбирала твань шуми і соки прехолодні,
а ти уже на звук зблакитніла кругом по тьмавих гніздах –
пожди іще, хай місто випливе сторцем із Великодня,
в якому тихне все, і тихне все самотньо

Із ніздрів підземель парує сон – оспалі білі бджоли,
де спересердя парубок плеснув на каганець чорнило.
А вранці в діжах з виноградним соком сходить сонце кволо,
а злива щойно пополудні гасне, а жерделя біла
іде собі на дно, і все іде по колу

Пані Ох

                          О.Х.-Білій, чайці

біла пані прозора як лід.
молоко розлилá по столі́.
– все на світі маліє, – каже вона, –
все на світі міліє, тільки ріка
прибуває

а буває, приходить вечірній гість,
розганяє кубло вітрів,
– я ненадовго, – каже, – лише
гори тобі покажу

витрясає з вилог фіолетовий мул,
– обережно, – сердиться пані, – 
то ж не мул, а торішні качки!
оббирає йому з передпліч
і мочає у молоко
переспілі брунатні облáки

а буває, розчахує вікна
із зеленим хрускотом – 
дзень! – уривається погляд і котить
у чавунному череві ночі.
розійшлися тополі, ріка
уляглася в русалчин яр:
ні-те-лень.
лише чайка
замість місяця терпко біліє

і тоді виростає пагорб
і проз вікна п'яні як брага
вирушає до Май-гори

Етюд у дощовий день

Сиро, хіба тільки спогад зігріє і сон.
Так ще далеко до літа, та що з того літа –  
жовтим бамбетлям опонами спини покрити,
грубу топити, та з нею журбу заразом.

Знаєш, по осені в ярі лишилася пріль.
Наче дитя, яр голосить мохами і віттю,
і не зосталось ні дрібки проміння на світі,
крім цих бамбетлів, що линуть тепер звідусіль.

Вийдеш у рань, мокрі кози пильнують твій крок,
знову волосся куйовдиться, туляться пасма,
ґудзики скачуть уділ легкомисно і рясно –  
в рань, в мокрі кози, в забуте при східцях цебро.

Скачеш і ти. Бо по осені вилиняв яр,
гнідо кружляє навколо подвір'я та яблунь,
пахнуть гриби а чи ріки –  чи марева слабнуть,
чи розгоряються сірим і просять ім'я.

Лиш не давай їм імен або дай та втопи.
Дрова намокли ущент, і нема на те ради.
Сходить із гір біла злива припізненим стадом.
Світять бамбетлі півусміхом горорізьби.

~ і алея незгойна ~

І алея незгойна, і краю не видно,
і дорога пуста –  лиш обличчя дерев,
а панничка сапфірову сукню вбере,
а панничка на овиді селезня витне,
буде їй оберег.

Бо алея німує, тополі незрушні
не вчувають авта і летять крізь авто,
тільки пасмуги білі – і сам пан Ніхто
з-за керма устає, неосяжний і тужний,
і скидає сто втом.

А панничка глядить, чи немає просвіту,
чи опали із неба додолу степи.
І вікно таке синє уже півдоби,
наче повідь і плив, наче цокають слідом – 
селезневі дзьоби.

Новий Львів

І приходиш у сутінь знов,
наче спомин, зеленим тигром,
і ковтаєш моє вікно,
крізь яке ти мене давно
викрав.

І приходиш посеред дня,
як зрадливі вологі брості
шелестять тобі навмання,
а холодні щавлі повнять
постіль.

У малиновій хащі стих
білий усміх і білий спокій,
як тоді ти мене гостив
і втирав мені від роси
щоки.

А під стріхою, в густині
повнотілих пахучих тіней
плакав сум в голубій свитині,
і ставали тіні тісні й
сині.

І коли ти приходиш знов
і приносиш червоні груші,
кожна груша паде на дно,
кожен рух устає снопом
дужим.

А в'язати снопи мені,
бо в малиновім затінку – мати,
де при теплій і шерхлій стіні
зеленющо горить у півсні
м'ята.

~ так земля відступає ~

Так земля відступає і знову маячить на прузі,
сині смуги драґлисті, з них світла – вода чи обман – 
не вгадаєш, не стишиш ходи, а хлопчата безвусі
пропливуть між сітьми, попливуть собі в океан.

А за ними дядьки, а за ними діди і мужчини,
а чорнóта землі підступає під горло, і все ж
їм немає початку й кінця, і немає їм меж.

Виринає і тоне коса, і на жур тополиний
накладає зелені стібки безгомінна весна,
а Перуниця помежи вільхи іде мовчазна.

Сподівання весни

Не чекай на весну, за століття й весни не стало,
за віки на повіки упали льоди і не тануть, хоч плач.
Мигдалі розцвітуть, але кинуться в хащі навскач,
а тоді їх гукати, і битися, й плакати мало.

А за димом розлючено стогне гора і ковтає овець,
бо летять звідусіль пелехаті роздмухані вівці,
і так біло від них, що уже пізнаєш їхні лиця,
аж гора від безсилля пірнає лицем навпростець.

Там юга підіймається, замість весни й мигдалю
будуть птáхи розносити стиглі пір'їни печалі.
Тільки ранок кує, тільки з трав виростають посталі – 
там де трави, дивися, сплітаються туго у жмут
і на груди сідають краплинами пізніх конвалій.

Інґмару Берґману

Мила моя Анріето, завтра гіллям тополі
фйорди твої розчешуть, де ти синієш гірко,
схили твої умліють, де твої мілі голі,
де твої шпилі білі і схлип кватирки.

Буде тиша. Настане тиша така безсніжна,
аж молочай розтулить тихі долоні знову,
чутно буде і чудно, як димарями дишуть
золотоокі оселі та суплять брови.

Тільки не плач, не снігом і не ліхтарним світлом
буде ревти січень, буде сікти звично
роєм зірок схололих, що повисають у вітах
проти твоєї мансарди шиттям суничним.

А навесні, заледве, мила моя Анріето,
з вікон руками сягаєш, в білій легкій сорочці,
миють тобі підлоги з шафи скляні скелети,
в банках дзвенять суниці у власнім соці.

Ιανουάριος

Костасе, Костасе, нині немає зими,
нині прозора, яснá на друзки розбивається крига,
нам би на кригу лягти ліктями і грудьми,
нам би лягти і у просинь глядіти і дихати тихо

Костасе, Костасе, нині прийшла зима,
ранок поріс самотою, твердою, як листя мирта,
ось зеленавий місток, ось вже його нема,
ось вже нема берегів, ані весел, ні гирла